Ви бували коли-небудь у Луврі чи в Музеї Прадо?

Бували - то добре. А ночували там, приймали душ чи можливо харчувались?

Певен, що ні.

А ось на Полтавщині, у Великих Сорочинцях існує такий музей, де можна переночувати (і не одну ніч) та смачно поїсти (і не один раз). Взагалі-то в селі, де народився письменник Микола Гоголь, є кілька музеїв, але етнічний готель-музей лише один і називається він "Хутір Гоголя".

"Хутір Гоголя" позиціонує себе як садиба зеленого туризму. Це місце відпочинку, що поєднує в собі старовинне село і сучасний комфорт. Здається, що тут зупинився час. Точніше, його зупинили креативні засновники, які перенесли гоголівську атмосферу в реальне життя. 

Музейними експонатами стали зібрані в селі старовинні предмети вжитку, що зустрічаються тут на кожному кроці і в кожній хатинці. Глечики, макітри, крупорушки, прядки, плетені з лози верші, дубові колеса - все натуральне, зроблене з глини і дерева. Не з глини і дерева зроблені хіба що холодильники і телевізори у старовинних мазанках. Техніка - вся сучасна, як і сантехніка. Всі зручності - всередині. Із сучасного ще є постійний Wi-Fi, наявність якого дозволяє відпочивати без відриву від виробництва тим, хто працює дистанційно. Головне при дистанційній роботі –  не забути вдягнути штани перед важливою нарадою. Бо, знаєте... Все ж таки це відпочинок. Плюс містика Гоголя...

"Хутір Гоголя" - прекрасний у будь-яку пору року. Взимку, коли надворі тріщать морози, тут можна розтопити піч і погрітися на лежанці або з лазні побігти й плигнути у Псел. 

Псел - це, як відомо, ліва притока Дніпра, але в даному випадку не має значення, ліва чи права. Головне, що це річка. Та ще й з водою. Чистою і прозорою. 

У тому-таки Пслі можна купатися влітку. У цю чудову пору року "Хутір Гоголя" утопає у квітах і зелені. По його стежках можна ходити босоніж. Куди саме ходити? Та куди завгодно. Наприклад, у корчму, де на постояльців музею чекає екологічна автентична українська кухня. 

Борщ із пампушками та товченим салом. Гречаники, млинці, галушки з м'ясом і галушки зі шкварками. Ну, і звичайно, вареники - сорочинські вареники із пухкого тіста на пару. У цих вареників є тільки один недолік - вони не залітають до рота самі, як у "Ночі перед Різдвом" вони залітали до рота гоголівському Пацюку. 

Сенсу розписувати все меню немає, та можна сказати одне: покуштувавши місцеві страви, ви точно оближете пальчики. Головне - коли будете їх облизувати, переконайтесь, що це саме ваші пальці. Бо, знаєте... Все ж таки це корчма. Плюс містика Гоголя...

Ну, і як же, ночуючи у готелі-музеї, не запитати по-гоголівськи: "Чи знаєте ви українську ніч?". І самому ж по-гоголівськи відповісти: "О, ви не знаєте української ночі!...Божественна ніч! Чарівна ніч!" І раптом посеред цієї ночі "сиплеться величний грім українського солов'я": ""Динамо" Київ - чемпіон!". І в цей час головне - не закричати у відповідь ""Шахтар" Донецьк - чемпіон!". Тому що то може бути і не соловей. Бо, знаєте... Все ж таки надворі ніч. Плюс містика Гоголя...

Вечорниці forever

"Хутір Гоголя" - це місце, де українська культура і народні традиції зберігаються не тільки в дерев'яних колесах і пухких варениках. Фішкою закладу є вечорниці. Від автентичних їх відрізняє хіба тільки те, що традиційно вечорниці починалися на Покрову, а тут вони проводяться у будь-яку пору року при будь-якій погоді в корчмі, коли хтось замовляє корпоратив. Саме цей сучасний захід і набуває на "Хуторі Гоголя" етнічної форми дозвілля - вечорниць. 

Їх справжньою зіркою є Володимир Подоляка, який виступає тут зі своїм аматорським театром і в якості актора, і в якості режисера. Володимир Васильович - заслужений працівник культури, але інакше як "народним артистом" тут його ніхто не називає. І це цілком виправдано - Володимир Подоляка розробляє сценарії, співає, сам пише й читає свої чудові віршовані гуморески. І танцював би, та 76-й рік не дуже дозволяє. Але навіщо мені про це багато писати, а вам багато читати, якщо це все можна побачити й почути у цьому ВІДЕО.

PS. За всіма канонами жанру вище написаний матеріал - звичайна рекламна стаття. Але якби це була відверта реклама, я просто поставив би внизу будь-який псевдонім і забув про неї. (Трошки відкрию завісу автентичної журналістської кухні, де я куховарю уже 30 років, і скажу, що знаю, як це робиться). 

Цими рядками я хотів би відгукнутися на доброзичливість та гостинність персоналу, з якими зіткнувся на "Хуторі Гоголя", і передати свої враження від його атмосфери. А вони такі, що, побувавши там на початку серпня, я й досі повністю не можу усвідомити, де саме я був, - у казці, в раю, на сторінках гоголівських творів чи вдома у своєму дитинстві - в селі Діброва, на Донеччині. Хоча такого поняття, як побувати вдома, для мене сьогодні не існує, бо того дому немає ще з 2022 року, як майже немає і мого зруйнованого війною села. Але є уява. Як колись удома я міг торкнутися ганку і відчути руки свого батька, так і тут, торкнувшись вишитого рушника чи взявши в руки глечик, можу відчути зв'язок із минулим і історією поколінь. А оскільки вона практично неосяжна, то, як буду живий, неодмінно приїду сюди ще. Бо, цитуючи самого себе, "недонасолодився, недокайфував":