Мешканець прифронтового Краматорська Віктор Іванов відповідає на це запитання миттєво: «Дуже багато». Він говорить про цеглу так, ніби йдеться не про шматок обпаленої глини, а про маленький архів. Для нього це не колекціонування заради колекціонування. Кожна цеглина - матеріальний доказ того, що Донеччина має історію, яка почалася задовго до війни, радянської доби і навіть до появи сучасних міст. А тепер цій історії доводиться виживати разом із містом…

Майже двадцять років Віктор Іванов збирав стару цеглу та черепицю. У його колекції було близько 550 цеглин і близько 200 зразків черепиці. На одній - літери, на іншій - прізвище, десь лише кілька стертих знаків…

Історія його захоплення почалася просто і буденно - зі старої черепиці, яку він у 2009 році побачив обабіч дороги біля гори Карачун.

Віктор не пройшов повз. Його зацікавила сама річ: форма, матеріал, якісь надписи. Він показав знахідку місцевим краєзнавцям, почитав цікаві публікації – і… захопився.

Особливо Віктора зацікавили клеймовані екземпляри. На старій цеглині могло залишитися ім'я або ініціали виробника. І тоді шматок глини перетворювався на підказку. Так він поступово навчився дивитися на старі будівлі не як на руїни, а як на джерела інформації. Там, де інший побачить купу битої цегли, він може помітити річ, яка здатна повернути із забуття ім'я людини, назву підприємства або цілий шматок історії міста.

Виявилося, що кілька літер на поверхні можуть розповісти більше, ніж здається. Клеймо веде до виробника, виробник - до заводу, завод - до людей, а за людьми відкривається ціла історія рідного краю.

Хто тягне додому сміття?

Спочатку друзі та рідні дивувалися. Стара цегла – важка і, здавалося б, зовсім непотрібна річ. Навіщо тягнути її додому?

Але Віктор приносив не просто чергову цеглину. Він записував, де її знайшов і коли. Намагався розшифрувати клеймо, встановити виробника, відшукати історію заводу.

Поступово до цього звикли. А потім сталося те, що часто трапляється із захопленням людини, коли воно справді захоплює: воно почало жити не лише в її голові, а й у житті тих, хто поруч.

Якщо хтось знаходив уламок старої черепиці, незвичайну цеглину чи бачив на старій будівлі незрозуміле клеймо, то вже знав, кому це показати. Так колекція росла.

Десятки знахідок перетворилися на сотні. Для них уже потрібні були не полиці в кімнаті, а окремий гараж. Там зберігалися цеглини з Краматорська, Слов'янська, Бахмута, Костянтинівки, Дружківки. Були й зразки з інших країн - польські, німецькі, бельгійські, шотландські.

Для Віктора це було ще одним . Наприкінці XIX - на початку XX століття сюди приходили іноземні інвестори, приїздили підприємці та інженери, будувалися заводи, шахти, залізниці, житло. Разом із людьми, технологіями й капіталом сюди потрапляли й будівельні матеріали з різних країн.

Поступово про його знахідки дізналися місцеві краєзнавці, а сам він став частиною спільноти людей, які по шматочках відновлювали історію свого краю.

Його колекцію почали показувати на виставках. У 2017 році до Києва привезли 142 зразки зібраної ним старої цегли. Загальна вага експозиції становила близько 700 кілограмів. А потім прийшла біда…

«Найважче було вибирати»

Війна, яка створює нові руїни, тепер загрожує навіть тим речам, які люди роками збирали, щоб зберегти пам'ять про старі.

Коли Віктору довелося залишати Краматорськ, перед ним постало питання, яке в мирному житті могло б здатися абсурдним: що робити з сотнями старих цеглин?

Частину колекції вдалося вивезти до Білої Церкви - приблизно 150 цеглин і 40 зразків черепиці. Щось Віктор перевозив сам, щось допоміг вивезти Слов'янський краєзнавчий музей, який також евакуювався.

У колекції було надто багато речей, які він вважав важливими.

- Я в першу чергу вибирав те, що стосується Краматорська, Слов'янська, нашої округи. Для мене це особливо цінне, - розповідає Віктор.

Він узяв також зразки, пов'язані з Бахмутом, Костянтинівкою, Дружківкою. А потім дивився на клейма: одні були рідкісними, інші - просто красивими.

- Люди вивозять речі, меблі, а я - цеглу, - каже колекціонер. У цій фразі немає жарту, бо частина його колекції залишилася в Краматорську. Як і батьківська бібліотека. Як і багато інших речей, які неможливо забрати. Бо це надскладно, наприклад, у зруйнованому Бахмуті інший колекціонер - краєзнавець Григорій Соколовський - свою колекцію вивезти не зміг. Вона залишилася в місті.

Від хобі - до історичного дослідження

Навіть після евакуації Віктор не перестав бути краматорським краєзнавцем.

Він і далі спілкується з дослідниками Краматорська - людьми, які роками збирали історію міста з архівних документів, старих фотографій, газет, карт і речей, знайдених під ногами.

Багатьох із них розкидала війна по різних містах, але спільнота не зникла. Вони продовжують обмінюватися знахідками, обговорювати старі документи, допомагати один одному розшифровувати клейма.

Віктор Іванов став одним з авторів каталогу «Цегельні Харківської губернії», виданого у 2023 році. Це майже 400-сторінкове дослідження старих цегельних заводів, їхніх власників і виробництва, а також клейм, які залишилися на цеглі, черепиці та плитці.

А ще Віктор почав досліджувати вже околиці Білої Церкви. Він їздить до старих зруйнованих маєтків, шукає залишки підприємств та історичних будівель, фотографує знахідки, намагається встановити їхнє походження, публікує результати своїх пошуків.

Іноді разом із ним вирушає донька Юлія. Цегла не стала її пристрастю такою мірою, як для батька. Але їй цікава історія, подобаються нові місця. Тож вони їдуть разом.

Віктор уважно придивляється до кладки, шукає знайоме клеймо, піднімає уламок і розглядає його з усіх боків. Юлія дивиться на будинок, ландшафт, старі дерева, намагається уявити людей, які колись тут жили. У кожного свій спосіб читати минуле.

Але, можливо, вони шукають одне й те саме - сліди людей, які жили тут до них і залишили після себе щось, що ще можна побачити, торкнутися і зберегти.

«Після нас теж буде що збирати»

Віктор поки не знає, якою буде доля його колекції.

Якщо Краматорськ вдасться зберегти, він мріє створити там музей - місце, де можна буде побачити, хто і як будував Донеччину.

Про майбутнє він  говорить напрочуд спокійно:

-  Після нас теж буде що збирати. Ми переживаємо складний та драматичний історичний період і наші нащадки стовідсодково будуть ним цікавитися. Будуть і нас вивчати - бо процес вивчення історії є нескінченним. Бо поки людина пам'ятає, минуле не зникає остаточно.