Лиманщина сьогодні є суцільною лінією бойового зіткнення, кожен новий день тут може стати останнім. Лінія фронту підійшла впритул до житлових кварталів, а ворожі дрони-камікадзе полюють на мирних людей прямо посеред вулиць. Дороги густо перетнуті мінами та прострілюються з усіх боків. Та попри це все, у Лиманській громаді станом на квітень поточного року ще залишаються люди.

Чому люди не їдуть подалі від небезпеки? Страх невідомого, прив'язаність до власного дому, недовіра? Так. А часто – переконання про те, що «мене це не торкнеться».

Водночас серед розбитих вулиць і палаючих будинків працюють військові, поліцейські, волонтери. Вони ризикують своїми життями щоразу, коли черговий цивільний вирішує, що годі «почекати».

Нижче - про три реальні історії порятунку. Про тих, хто відкладає до останнього. І про тих, хто робить надможливе, щоб їм допомогти.

«Вони полювали»: порятунок на броні «Буцефала»

Операція, яку провели бійці 63-ї окремої механізованої бригади, могла б стати (і, можливо, колись стане) сценарієм для воєнного блокбастера. Але це реальність Донеччини 2026 року.

До евакуації мирних мешканців Лиману залучились бійці одразу двох батальйонів - мотопіхотного та розвідувального. На допомогу людям, які зважилися на виїзд, вирушив БТР-4 «Буцефал». Маршрут пролягав крізь один із найнебезпечніших відрізків - через річку Сіверський Донець, де кожен квадратний метр прострілюється ворожою артилерією та дронами.

Серед десяти врятованих були п'ятеро дітей, вагітна жінка та чоловік з ампутованою ногою. Його виносили на ношах, дітей - на руках.

Але найстрашнішим було не саме транспортування. Найстрашнішим були свідчення тих, кого вивезли.

«Вони полювали. Вбили сусідку, маленьку дівчинку», - розповів чоловік, на очах якого сталася трагедія, що спонукала його разом з родиною до евакуації. 10-річну дитину вполював російський дрон.  І «вполював» тут - не метафора. Це свідчення того, як російські військові цілеспрямовано атакували цивільних дронами-камікадзе. Звичайних людей, які просто намагалися вижити.

Ця історія про те, як змінюється психологія людини, яка довго перебуває під обстрілами. Спочатку - «не так вже й страшно», потім - «немає куди», а далі - залишаюся тому, що втрачається віра у саму надію порятунку. Ворог свідомо знищує цю надію. І коли рятувальна операція таки відбувається - вона виглядає справжнім дивом.

Десятеро людей, яких вивіз «Буцефал», скористались останнім шансом. А скільки ще залишаються в підвалах?

Ждуни-люди і ждуни-дрони

Друга історія  про фатальну помилку, яка виникла з найкращих сподівань. Про те, як хибна надія залишила дитину без руки.

У 2024 році поліцейські екіпажу «Білий янгол» під обстрілами вивезли родину з Лиману у безпечне місце. Здавалося б, історія зі щасливим кінцем. Однак, минуло всього кілька тижнів і люди вирішили повернутися. Обхідними шляхами, через блокпости, з ризиком для життя вони дісталися рідного дому.

І знову та ж сама знайома багатьом мотивація відмов від евакуації: «А як же моя хата?», «Стіна валиться - треба підперти», «Сусіди ж лишилися, і нічого»…

Але війна не пробачає сподівань на «нічого».

«Син пішов через дорогу по колоду, щоб підперти стіну - вона валиться. Не побачив дрон - той сидів у засаді чи що. Нахилився за колодою, і воно вибухнуло», - крізь сльози розповідає мати.

Дрон-камікадзе не робить різниці між військовим і цивільним. Він не аналізує, чи в руках у людини автомат, чи звичайна колода для підпірки стіни. Він прагне вбивати і калічити.

Юнак втратив руку. Важкопораненого хлопця евакуювали військові - знову під обстрілами, знову ризикуючи власними життями. Зараз хлопець у шпиталі в Дніпрі. Його матір, дванадцатирічну сестру та сусідку вивезли іншим рейсом. 

Чого коштувало це повернення? Важкого поранення? Ризику для всіх, хто вдруге рятував цю родину? Сліз матері, яка, можливо, до кінця життя буде звинувачувати себе? Хоча стосовно матері - лише припущення. Бо жінка, наражаючи на ризик рідних сина та дочку, ховала тих від поліцейських, які виконували розпорядження про примусову евакуацію родин з дітьми. 

Робот проти смерті: як «Cerberus» врятував бабусю зі Ставків

Третя історія технологічна та водночас найбільш людяна. Вона - про мешканку селища Ставки, де після чергових обстрілів не залишилося жодного вцілілого будинку.

Пілоти 60-ї окремої механізованої бригади, проводячи повітряну розвідку, помітили на прострілюваній дорозі постать. Спираючись на дві палиці, оминаючи вирви від снарядів та тіла своїх односельців, час від часу падаючи, пересувалася літня жінка.

Здавалося б, це останні хвилини її життя. Та рішення бійців роти безпілотних наземних систем «Cerberus» було ризикованим і нестандартним - використати для порятунку наземний роботизований комплекс.

Літні люди часто бояться незнайомих механізмів, тому військові пішли на хитрість-  накрили робота ковдрою та зробили надпис: «Бабусю, сідай!»

На щастя, жінка зрозуміла, що треба робити. І робот вивіз її з-під вогню. А бійці 1-го механізованого батальйону на бронеавтомобілі доставили у безпечне місце та передали Патронатній службі «Янголи Трійки».

Жінці сімдесят сім років. Пів віку вона прожила у власному будинку в Ставках. А потім його зруйнували окупанти. І тільки тоді вона пішла…

Спитайте: чому не раніше? Тому що у Ставках було все її життя. Тому що «Куди я в такому віці?». Тому що страх невідомого інколи сильніший за страх смерті.

Але тягар такого рішення лягає не лише на неї. За порятунок жінки билася ціла бойова група. Люди ризикували своїми життями, витрачали дорогоцінні ресурси: час (рятувальна операція тривала чотири години) та техніку.

Відповідальність, про яку мовчать

Кожна з цих історій – це розповідь про рішення, які люди приймають особисто. Вони мають на це право? Так! Але чи усвідомлюють, що подібні «особисті рішення» наражають  інших під загрозу?

Військові, поліцейські, волонтери ніколи не скажуть: «Ви самі вирішили залишитися - от самі і викручуйтесь». Вони просто їдуть. Ризикують і часом гинуть. Тільки тому, що хтось не хотів їхати тижнем раніше, коли дорога була ще відносно безпечною.

На жаль, є й темніша сторона цієї проблеми. Йдеться про випадки, коли дорослі свідомо ховають власних дітей від евакуації. Бояться, що їх «заберуть». Не довіряють ні державі, ні волонтерам, ні навіть здоровому глузду. 

Офіційна статистика невблаганна: у Лиманській громаді, попри смертельну небезпеку, станом на квітень 2026 року залишаються близько 2500 цивільних. Ворог нещадно бомбить місто і села, дрони-ждуни полюють на цивільних посеред житлових кварталів, комунікації відсутні. Але люди залишаються. І це 2500 історій, які будь-якої миті можуть стали трагедіями. 

Так, рішення кожен приймає сам. І хтось вирішив, що евакуація - це не зрада і не слабкість. Це єдиний спосіб не стати тягарем для тих, хто і так щодня дивиться смерті в очі.

Це не паніка. Це – відповідальність. 

Стаття підготовлена на основі реальних історій евакуації 63-ї ОМБр, поліцейського екіпажу «Білий янгол», роти безпілотних наземних систем «Cerberus» та офіційних повідомлень поліції Донецької області.

Матеріал створено в межах програми Frontline Press, що реалізується Національною спілкою журналістів України спільно зі Шведською медіабізнес-асоціацією (Tidningsutgivarna / TU)