Поза офіційною статистикою загиблих у  війні залишаються так звані непрямі втрати

 Понад 14 тисяч загиблих і близько 40 тисяч поранених серед мирного населення – такі цифри за час повномасштабного вторгнення РФ в Україну наводить Управління Верховного комісара ООН з прав людини. Але ця статистика враховує не всіх. Кого саме вона “не бачить”?

Донецька обласна військова адміністрація щодоби публікує зведення про загиблих і поранених. Та за сухими цифрами офіційної статистики залишаються люди, чия смерть – на перший погляд не насильницька – також стала наслідком російської агресії. Їх називають непрямими жертвами війни. Це коли життя обірвали не кулі чи уламки ракет, а постійний стрес, відсутність безпеки і немТакожливість вчасно отримати елементарну медичну допомогу.

За даними міжнародних моніторингових місій, від початку повномасштабної війни в Україні пошкоджено або зруйновано понад 2 тисячі медичних закладів, а кількість атак на систему охорони здоров’я перевищила 2,5 тисячі випадків. 

Ті, кого не рахують 

Клавдія Онацька все життя прожила у Діброві - невеликому селі Лиманської громади на Донеччині, серед сосен, старих дубів і тиші. 

Тут, у рідному селі, вже у зрілому віці жінка несподівано знайшла своє пізнє щастя.

Петро був працьовитий і спокійний. Вони не будували далеких планів: разом поралися по господарству, садили город, приймали гостей. Клавдія Василівна згадує той час як щасливий. Навіть війна, яка прийшла на Донеччину у 2014 році, здавалася їй далекою – тоді обстріли лише краєм зачепили Діброву. Хотілося вірити, що попереду мир та спокій.  

Ця віра почала руйнуватися 24 лютого 2022 року, а остаточно розтанула навесні. У Діброві зникли світло і зв’язок. Магазини закрилися. Життя в селі поступово перетворилося на виживання. Обстріли ставали дедалі частішими: снаряди лягали поруч, влучали по сусідських будинках, спалахували пожежі, вулиці наповнювалися димом і запахом гару.

Люди один за одним виїжджали – спершу родини з дітьми, потім літні сусіди. Село стрімко спорожніло. Суцільна тиша переривалася лише вибухами. Клавдія з Петром залишалися у своїй хаті — не тому, що не боялися, а тому що не мали куди їхати й до останнього трималися за дім, який був для них єдиною опорою у світі, що руйнувався.

Петро захворів – через високий тиск йому все частіше ставало зле. Лікаря не було. Ліків – теж. 

Клавдія Василівна намагалася викликати «швидку», але марно: дорога між Дібровою та Лиманом перетворилася на смертельну пастку. Через небезпеку лікарі не змогли приїхати.

Вони перечікували обстріл у чужій хаті, коли Петро сказав їй: «Мабуть, це все». Клавдія вмовляла чоловіка триматися, обіцяла, що через хвилинку полегшає. Але не полегшало.

Після його смерті жінка двічі телефонувала до поліції. Її вислухали і відповіли, що приїхати зафіксувати смерть не можуть. Порадили ховати самостійно. 

Сусіди, ризикуючи життям, викопали могилу. Труни не було – тіло загорнули в знятий зі стіни килим і поховали.

Через обстріли Клавдія навіть не змогла провести чоловіка в останню путь.

- Хіба це поодинокий випадок? Такі смерті в нашій громаді не рідкість. Офіційно люди помирають через загострення хронічних хвороб. Сільські до такого звикли, – каже депутатка Криволуцької сільської ради Віра Саржевська. – Було, розбило в селянина хату, він пішов жити у порожню вцілілу. Через кілька днів сусіди захвилювалися: чому чоловік не приходить на роздачу хліба? Прийшли, а він мертвий лежить. Серце. Нікому допомогу було вчасно надати. Так було й з чоловіком Клавдії. Ми всі розуміємо, що лікарі не приїхали не тому, що не хотіли - а тому, що дорога до Діброви була тоді смертельно небезпечною. А що з того розуміння? Людини нема.

 На фото: Хата Клавдії Онацької після російського обстрілу: згоріле подвір’я та уламки снаряда на городі.

Чому не їде «швидка»?

У прифронтових селах Донеччини відсутність екстреної медичної допомоги люди сприймають майже нормально. Тут розуміють – медики також ризикують життям, а за кожним неприйнятим викликом стоїть реальна проблема. Фельдшери, лікарі, диспетчери й водії – такі самі люди, як і ті, до кого вони їдуть. І рішення про виїзд часто ухвалюється не медичною, а військовою логікою – чи є шанс повернутися живими?

Російський обстріл знищив автомобіль екстреної медичної допомоги. Медики дивом вижили.

І все ж екстрена медична допомога в прифронтовій Донеччині продовжує працювати. Але на межі можливого. Під постійними обстрілами медики не завжди фізично можуть дістатися до людини, яка потребує допомоги.  

На офіційний запит «Технополіса» Департамент охорони здоров’я облдержадміністрації повідомив: «Стосовно надання екстреної медичної допомоги повідомляємо, що дійсно фіксуються випадки, коли екстрена медична допомога не може бути надана через інтенсивні обстріли. В таких випадках пацієнтам надаються рекомендації диспетчером оперативно-диспетчерської служби». 

Офіційна відповідь Департаменту охорони здоров’я Донецької ОДА на запит газети «Технополіс» про доступ до медичної допомоги в умовах війни

Тож, нехай кожний, хто приймає рішення залишатися жити біля лінії фронту, сам для себе сформує відповідь на питання, як саме можуть допомогти йому «рекомендації» у випадку інсульту, отруєння або загострювання апендициту.

Російські війська неодноразово прицільно били по автомобілях щвидкої допомоги. Медики стають мішенню повторних ударів, коли надають допомогу пораненим цивільним, і часто платять за це власним життям.

Один із таких трагічних випадків стався у Костянтинівці 20 грудня 2025 року – під час обстрілу загинув екстрений медичний технік Ігор Куц. 

Загалом же від початку війни на Донеччині загинули десятки працівників екстреної медичної допомоги. Перші втрати служба зазнала ще у 2014 році, коли бригаду медиків розстріляли під час транспортування пацієнта.

Саме тому існують населені пункти, куди «швидка» не виїжджає або може прибути лише за відносно стабільної безпекової ситуації.

Так у прифронтовій Костянтинівці через

щоденні російські обстріли та гостру нестачу медичних кадрів «швидка» припинили роботу ще в серпні.

Сьогодні сюди можуть доїхати лише парамедики або військові.

 Взагалі,  на Донеччині, на територіях активних бойових дій і можливих бойових дій, зараз працюють 19 закладів охорони здоров’я: у Краматорську, Миколаївці, Слов’янську, смт Олександрівка. У Лимані та Дружківці заклади охорони здоров’я функціонують в обмеженому форматі. 

Всі інші лікарні та амбулаторії припинили свою діяльність або виїхали в інші регіони України.

Війна, яка вбиває повільно

Чоловік Клавдії Онацької загинув не від снаряда. Його смерть не потрапила у офіційні цифри про втрати серед цивільних. Але саме війна забрала в нього шанс вижити.

За даними ВООЗ, 68% українців повідомляють про погіршення стану здоров’я після початку повномасштабної війни. Майже половина з них говорить про серйозні проблеми з психічним здоров’ям. 

Лікарі в свою чергу фіксують зростання серцево-судинних захворювань, інфарктів та інсультів, що загострюються в умовах хронічного стресу та неможливості отримати допомогу.

Проте офіційної інформації з цього приводу немає. 

«Відповідно до наказу Міністерства охорони здоров’я України від 04.10.2018 № 1802. «Про затвердження змін до наказу Міністерства охорони здоров’я України від 10 липня 2007 року № 378» скасовано форму звітності № 12 «Звіт про захворювання, зареєстровані у хворих, які проживають у районі обслуговування лікувально-профілактичного закладу», отже надання показників захворюваності наразі неможливе».

…Через кілька днів після того, як Петра поховали, снаряд розірвався просто перед хатою Клавдії. Подвір’я перетворилося на суцільне згарище. Жінка дивом змогла виїхати в Райгородок – селище за кілька кілометрів від лінії фронту, по той бік Сіверського Дінця. Тут відчинені двері амбулаторії. Дві молоді лікарки приймають пацієнтів між обстрілами. Міряють тиск, слухають серця й уважно вислуховують те, що болить не менше за тіло.  

Так сьогодні виглядає селище Райгородок — кілька кілометрів від лінії фронту. Грудень 2025 року.

Віра ІЛЬЇНА

ФОТО - авторки, з архіву Клавдії Онацької, з Facebook-сторінки начальника Костянтинівської міської військової адміністрації Сергія Горбунова

 Матеріал створено в межах програми Frontline Press, що реалізується Національною спілкою журналістів України спільно зі Шведською медіабізнес-асоціацією (Tidningsutgivarna / TU)