10 вересня. Дніпровський район Києва. Озеро Тельбін. На березі статний чоловік з античним профілем щось ліпить із піску. Його рухи чіткі, вправні, і в той же час легкі і настільки ніжні, що, здається, від тієї ніжності пісок сам приймає форму, якої від нього вимагає людина. Поступово фігура приймає жіночні контури. Чомусь подумалось, що, можливо, так само Праксітель починав створювати Афродіту. 

Виваженість і точність поплескувань долонями по мокрому піску дозволяють припустити, що чоловік ліпить не вперше.

-Це буде остання русалка сезону, - ніби підтверджуючи здогадки, каже він. – Я тут за все літо стільки їх наліпив!..

Настає той момент, який міг би проілюструвати вислів «вклав душу».

- Я думала дівчинка лежить, вивалялась у піску, - виходячи з води на берег каже літня купальниця.

Через декілька хвилин чоловік перетворює початкову подобу ніг на хвіст. Уявної дівчинки вже не існує.

З намальованою лускою окремо взятий хвіст здається мені схожим на чималого пеленгаса. Не виключаю, що це тільки тому, що пеленгаса я бачив на рибному прилавку, а русалку - ні. Проте у композиції хвіст виглядає цілком гармонійно. 

Дорослий чоловік, який ніби бавиться в пісочниці, привертає увагу відпочиваючих. В основному, жінок.

-А можна це сфотографувати?

-А можна і мені теж?

-Я дивлюсь на те, що ви робите, і ніби війни немає. Та й тривога вже більше години не лунала…

-Тривога може не лунати, але зараз вона завжди залишається у нас всередині, - філософськи зауважує творець, не відриваючись від роботи. Звертаючись до мене, каже: - Треба зліпити русалці груди.

Я розумію це як натяк на пошук натурниці.

-Зачекайте! Куди ви так поспішаєте? - окликаю дівчину, яка збирається йти.

- Це ж ми з вас ліпимо! – отим «ми» намагаюсь примазатись до творчості і теж потрапити в епіцентр уваги протилежної статі.

- Не схоже, - грайливо каже незнайомка.

- А ви ляжте поруч і не ворушіться, то й буде схоже.

Але вона вже не чує мене, йдучи геть.

Уваги до чоловіка і його роботи все більше. Починаються дискусії про мистецтво. Хто знає, згадує Марію Приймаченко. Хто не знає, розмірковує вголос взагалі. З’являються ті, хто не вміє, але знає як.

-А де ж у неї обличчя?

Чоловік пояснює, що риси обличчя занадто тонкі, щоб їх можна було зробити з піску. Тому він сховав лице русалки під довгим кучерявим волоссям.

-А, розумію! Це, як у тебе сьогодні було, - звертаючись до подруги, каже жінка. – Вітер подув, і повністю покрив твоє обличчя волоссям.

Таким чином глядачки класифікували роботу майстра як реалістичну. Мовляв, так і насправді буває. Навіть із живими людьми, не лише з русалками.

Зацікавлених ще більшає. Посмішки на обличчях оточуючих гармонійно поєднуються із теплим і, можливо, останнім сонячним вересневим днем. Концентрація позитиву така, що, здається, його можна фасувати, пакувати в обгортковий папір і дарувати.

-То ви талановита людина!

-Ви справжній майстер! Створили таке диво!

-Нічого дивного. Просто в дитинстві не награвся в пісочниці, - жартує чоловік.

-Так, а ви скульптор чи художник?

-Я – машиніст екскаватора. 

***

Ігор Сидоренко – так звати чоловіка – за фахом дійсно машиніст екскаватора.

Працював у кар’єрі під Нікополем, де добували марганець. Там же п’ятнадцять років тому стався і нещасний випадок, внаслідок якого чоловік втратив ногу.

-Я дивом тоді залишився живим і не стік кров’ю. Бо була травмована стегнова артерія. При її пошкодженні людина може втратити критичний об'єм крові та знепритомніти всього за 30 секунд. Але знову ж таки дивом кров запеклася, я знепритомнів, проте вижив. Ясновидиця потім казала, що в мене сильний ангел-охоронець. А взагалі-то, я міг потрапити між шестерні механізму, тоді мене й по частках зібрати було б проблемно.

Внаслідок виробничої травми Ігор залишився без ноги. Але, на щастя, не втратив руки, які не перестають творити. 

Щодо свого хисту, каже:

-Це, мабуть, із минулих життів. В якомусь із них я був творцем, ось зараз це й далося взнаки. 

Ігор захоплюється різьбою по дереву. Має деяке обладнання, але воно лишилося у рідному місті на Дніпропетровщині - через війну чоловік вимушений був разом із дружиною і двома дітьми перебратися до Києва і зараз винаймає квартиру на Березняках.

-Мені б хоч якусь майстерню, але де я її розміщу? – на якусь мить журиться мій співрозмовник. І тут же з захопленням продовжує:

-Та все просто. Природа сама все зробила. Треба тільки розгледіти і додати трохи фантазії. Я іноді щось знаходжу, спочатку не завжди знаю, що з того вийде, але завжди щось виходить.

Ми йдемо з озера повз купу сміттєдров, що лежать у дворі одного з будинків.

-Ось, іди сюди!- гукає мене Ігор. – Що тут? Здавалося б, звичайне гілля. А я одразу бачу слона, восьминога, собаку…

***

З собаки все й почалося. Був у Ігоря пес. Золотистий ретрівер. Лучик. Собаче життя – не занадто довге. Одного дня Лучика не стало.

Хазяїн так сумував за своїм улюбленцем, що не втримався і вирішив зробити йому пам'ятник. Матеріалом для скульптури стала скошена газонокосаркою трава. Сьогодні біля під'їзду в будинку, де мешкають Ігор з дружиною, пес «охороняє» кришку люка, що став йому постаментом. Історію появи цієї фігури ніхто не знає. Всі бачать просто трохи кумедного ласкавого песика.

Натхненний першим солом'яним шедевром, Ігор захопився новим видом творчості. І завдяки працьовитості газонокосильників почав створювати нових героїв солом'яного епосу. Зараз між кущами та деревами біля під'їзду «живуть» пантери, ведмеді, лев та інші істоти, яких могло і не бути…

-Я вже не пам'ятаю після якої фігури, але в мене закінчилися мотузки. Так мешканці під'їзду зібрали гроші, купили мотузки й дріт, принесли мені й сказали: «Роби ще!»

Так біля під'їзду з'явився своєрідний музей солом'яних (і не тільки) фігур Ігоря Сидоренко. Чому музей? Тому що люди, буває, ходять сюди, як на екскурсію.

І ніхто не проходить повз байдуже – фотографують, фільмують, проводять фотосесії і йдуть собі далі… Але вже заряджені позитивом і гарним настроєм. Навіть не здогадуючись, що його створює людина, яка і через життєві обставини, і через інвалідність має безліч проблем.

***

Перед тим, як піти з озера, Ігор, щоб русалка не почувалася самотньою, зліпив поряд з нею дельфіна. Зрадів тому, як випадково вдало розташував його – плавець дельфіна опинився в русалчиній долоні.

Наступного дня, 11 вересня, у Дніпровському районі внаслідок російських атак загинуло двоє людей. 

Змило дощем і русалку з дельфіном - піщані фігури теж довго не живуть.