Війна забрала у мільйонів українців мирне життя. Але чи справді найбільша втрата - це стіни, меблі та побутова техніка? Я поговорила з людьми різного віку, які залишилися без своїх домівок внаслідок російської агресії. Ставила лише два питання: «За чим Ви сумуєте, згадуючи втрачений дім?» і «Чи поділитесь з іншими рецептом того, що допомагає Вам триматися?».  І ось що почула.

«Речі - це лише речі»

67-річний Валерій Миколайович народився у Слов'янську, працював у Краматорську, а після виходу на пенсію оселився у Дружківці. Після евакуації він опинився в Івано-Франківську.

«Чесно кажучи, я не сумую за домом. Можливо, це когось здивує, але за своє життя я пережив чимало втрат. Померли мої батьки, яких я дуже любив. У мене була хороша робота - і я її втратив, коли вийшов на пенсію. Я тричі одружувався і тричі розлучався. Я знаю, що таке втрачати, то чому мене має зламати втрата квартири? Так, тепер моє життя інше. Колись після розлучення я залишав житло колишній дружині, бо знав, що зароблю на нове. Тепер я пенсіонер, власного житла не маю, винаймаю квартиру. Але добре, що маю нормальну пенсію і можу про себе подбати.

Для мене найважливіше те, що я живий і не втратив смаку до життя. У мене є друзі, є донька, зять і дві онучки. Коли довелося виїжджати з Дружківки, друзі кликали мене одразу в чотири різні міста. Я обрав Івано-Франківськ і не шкодую.

Тим, хто також втратив свій дім, я б порадив не впадати у відчай. Якщо людина віруюча - піти до храму. Якщо ні - просто не дозволяти розпачу взяти гору. Речі - це лише речі. Їх можна втратити. А спогади завжди залишаються з нами. Їх ніхто не відбере».

Лавочка біля під'їзду і теплий платок

Олександрі Григоровні 87 років. На початку війни вона разом із дочкою виїхала з Краматорська. Серед речей, які залишилися вдома, вона найчастіше згадує... теплий платок.

«Ми збиралися поспіхом, тому багато чого залишилося вдома. Дивно, але я часто згадую той платок. Не знаю чому, але часто думаю, чому не забрала його? Ще в моїй квартирі залишився невеличкий свердлильний станок, який власноруч зробив мій чоловік. Він був майстром на всі руки. Усе вмів робити. І нашу квартиру облаштовував так, ніби збирався прожити там сто років. Але його не стало ще до початку війни.

Зараз я живу в досить хороших умовах - дочка орендує для мене двокімнатну квартиру. Начебто все добре: спокійно, безпечно. Але найбільше я сумую за своїми подругами. Часто думаю: от вийшли б ми надвір, сіли б на лавочку біля під'їзду. У нас був такий гарний, просторий двір. Сиділи б з моєю подружкою Ніною Порфіровною, розмовляли про життя. А тепер спілкуємося тільки телефоном. І розмови вже не ті. Переважно про те, хто помер, чий будинок розбили, у кого що болить.

Я народилася в рік, коли почалася Друга світова війна. Мій батько загинув на тій війні. І ніколи не думала, що на схилі літ житиму на чужині через нову війну. Та що поробиш? Живу. І Бога гнівити не хочу. Багатьом людям значно важче, ніж мені. Треба триматися. А ще я дуже хочу дожити до нашої Перемоги. Хочу побачити день, коли буде відновлений мир і коли ті, хто розпочав цю страшну війну, понесуть заслужену кару».

«Телефонна розмова не замінить обійми»

У 2014 році Наталя виїхала з Харцизька до Краматорська, купила квартиру, почала робити ремонт…

«Здавалося, найважче вже позаду. Але повномасштабна війна змусила мене вдруге залишити все. Звісно, багато речей залишилося там. Але якщо чесно, побутову техніку чи меблі можна купити знову. Теоретично можна відновити майже все: холодильник, пральну машину, посуд, шафи. Найбільше я шкодую за книжками. У моїй бібліотеці були рідкісні видання, які я збирала багато років.

Ще боляче втратити речі, пов'язані зі спогадами. Подарунки від друзів, сувеніри з міст, де я побувала, дитячі іграшки моєї доньки. Це не просто предмети. Це частинки життя, які неможливо купити в магазині чи замовити через інтернет. Якщо вони втрачені, то їх уже ніде не знайти.

Але найбільше я сумую не за речами. Найбільше я сумую за мамою, яка залишилася на окупованій території. До повномасштабної війни я ще могла іноді приїжджати до неї, бачитися. Тепер ми вже кілька років спілкуємося лише телефоном. А це не може замінити живу зустріч. Не можна через слухавку обійняти рідну людину, побачити її очі. Саме цього мені бракує найбільше.

Тим, хто перебуває у відчаї після втрати дому, я б порадила знайти свою спільноту - людей, які пройшли через подібний досвід. Там вас зрозуміють без зайвих пояснень, вислухають, підтримають, підкажуть щось із власного досвіду.

І ще одна важлива річ: бережіть себе від тих, хто каже переселенцям «понаїхали». Такі слова не допомагають, а лише завдають нового болю. Людина, яка втратила дім, і так переживає важкі часи. Їй потрібні підтримка, співчуття і людяність, а не осуд».

Тримає відчуття, що ти потрібна

Мешканка Краматорська Ольга говорить, що разом зі своїм домом вона втратила впевненість і відчуття безпеки. 

«Я дуже сумую за своїми сусідами. У нас був гарний будинок і дуже добрі люди поруч. Це було відчуття спільноти, якого зараз мені бракує. Сумую і за своєю подругою, яка загинула під завалами своєї квартири. Це біль, який не минає.

Ще одне - книжки. Їх у мене було стільки, що, можливо, я й не встигла б усі перечитати. Але сама думка, що я більше не зможу взяти їх у руки, дуже пригнічує.

Що допомагає мені триматися? Передусім тварини. У мене зараз живуть десять котів. Це складно, це дорого, але вони дають мені дуже багато любові й сили.

Друге - це люди. Спочатку здається, що в новому місті ти зовсім одна, що нікого не знаєш. Але поступово все змінюється. Людина обростає новими знайомствами. У Дніпрі, де я зараз живу, життя постійно в русі. Я почала знайомитися з продавцями, просто спілкуватися з людьми. Можливо, це звучить просто, але я відчула, що в мене з’являється своє коло. Дуже допомагає природа. Я часто виходжу до Дніпра - там така краса, що можна просто стояти і дивитися.

І ще - театр. У перші роки я ходила туди по кілька разів на тиждень.

Мені здається, важливо залишатися потрібною - людям, тваринам, життю. Це і тримає».

Вечори на березі Осколу

Переселенець із Слов’янська Олег Анатолійович говорить, що не так сумує за будинком, як за своїм колишнім життям.

«У мене була робота, сім’я, друзі. Усе було зрозумілим і налагодженим. Я знав, де моє місце, чим займатимуся завтра, кого зустріну наступного тижня. Зараз цього немає, і саме цього мені найбільше бракує.

Була в мене й велика бібліотека. Книжки я збирав багато років. Серед них були рідкісні видання, які шукав спеціально, іноді купував випадково, іноді знаходив через знайомих. Це була не просто колекція - кожна книжка мала свою історію.

Особливо часто згадую дачу на березі Осколу. Там стояв великий дубовий стіл. За ним збиралися друзі, ми розмовляли, святкували, просто проводили час разом. Це було місце, куди хотілося повертатися.

Зараз того будинку вже немає - він повністю зруйнований. І коли думаю про втрати, то згадую не стіни й не майно. Я згадую людей, розмови, вечори за тим столом, відчуття спокою і впевненості в завтрашньому дні. Саме за цим життям я сумую найбільше».

Втрачені плани

Коли почалася повномасштабна війна, Христині було лише 16 років. 

«Мені здається, разом із домом я втратила частину свого підліткового життя. У мене залишилася кімната, яку я облаштовувала на свій смак. На стіні висіли фотографії з подругами, лежали улюблені книжки, якісь дрібниці, квитки з концертів і поїздок. Зараз це здається неважливим, але тоді це був мій маленький світ.

Найбільше я сумую за друзями. Раніше ми могли просто написати одне одному «Виходь гуляти» - і за п'ять хвилин уже були разом. Тепер ми розкидані по різних містах і країнах. Ми підтримуємо зв'язок, але це вже не те саме. І вулиці нашої в Костянтинівці вже немає.

За ці роки я багато чому навчилася. Зрозуміла, що людина сильніша, ніж їй здається. Знайшла нових друзів, вступила до університету. Але іноді мені дуже хочеться хоча б на день повернутися в той світ, де мені було шістнадцять і де війна ще не вкрала стільки планів.

Якщо говорити про пораду іншим, то я б сказала: не залишайтеся наодинці зі своїм болем. Говоріть із друзями, шукайте нові знайомства, займайтеся тим, що приносить радість. Війна забирає багато, але не повинна забрати майбутнє».

Дім - це люди

Микита, який зараз живе у Словаччині, говорить не про квартиру, а про те, що коли з матір’ю виїжджав з України, не до кінця розумів, що відбувається. 

«Батьки казали мені, що це ненадовго і скоро ми повернемося додому. Але минули роки, а я досі живу в Словаччині. Мені пощастило: тут я вивчив мову, знайшов друзів, навчаюся в школі. Але є речі, за якими сумую й досі.

Найбільше я сумую за бабусею. Вона залишилася в Україні. Ми часто телефонуємо одне одному, але мені не вистачає її жартів, її пиріжків. Ще я сумую за своїм собакою. Ми не змогли забрати його із собою. Я досі згадую, як ми гуляли разом. Іноді мені здається, що саме за ним я сумую навіть більше, ніж за деякими речами.

А ще сумую за відчуттям дому. Коли ти знаєш кожну вулицю, кожен двір, кожне дерево біля свого будинку. Тут до мене добре ставляться, але все одно інколи відчуваю себе гостем.

За ці роки я зрозумів одну річ: дім - це не тільки квартира чи місто. Це люди, яких любиш. 

А тим, хто переживає щось подібне, я б порадив не замикатися в собі. Спочатку мені було дуже важко знайомитися з новими людьми, але саме нові друзі допомогли мені відчути, що життя продовжується».

Те, що неможливо виміряти

Напевно, після всіх цих історій можна було б написати, що дім - це не лише стіни. Що справжній дім - це люди, спогади, звички, улюблені речі та місця. Усе це правда.

Але такий висновок був би надто простим. Бо людське життя значно складніше. Для когось найбільшою втратою стала мама, яку неможливо обійняти. Для когось - друзі, що роз'їхалися світом. Для когось - бібліотека, зібрана за десятки років. Для когось - собака, якого довелося залишити вдома. А для когось - звичайна лавочка біля під'їзду, де колись можна було сидіти й говорити про життя.

Ми не птахи. Ми не можемо щоразу будувати нове гніздо й забувати про старе. Ми прив'язуємося до людей, до речей, до дворів і вулиць, до запахів, до краєвидів за вікном. Ми залишаємо частинки себе в місцях, де жили, любили, дружили, ростили дітей і будували плани. Тому кожному болить по-своєму.

І, мабуть, саме тому не варто шукати спільний висновок для всіх цих історій. Вони занадто різні, як і люди, які їх розповіли.

Тож нехай висновків не буде. Натомість залишаться голоси людей, які втратили свої домівки. І, можливо, після їхніх слів ми трохи краще зрозуміємо тих, кому довелося починати життя заново.

Віра Ільїна

Матеріал створено в межах програми Frontline Press, що реалізується Національною спілкою журналістів України спільно зі Шведською медіабізнес-асоціацією (Tidningsutgivarna / TU)