«Добровільна» підтримка українцями російської окупації стала одним із аргументів, який ворог використовує для забезпечення необхідності чинити злочини на території незалежної держави. Агресор у відеосюжетах створює картинку легітимної присутності через псевдореферендуми, постановочну видачу гуманітарних наборів під камери та наявність охочих до співпраці у сфері місцевого управління чи навіть серед тих, хто готовий воювати на боці загарбника.

Втім, далеко не всі, хто приєднується до колаборантів, роблять свій вибір добровільно. Частину людей ворог фактично штовхає на протиправні дії силою: залякуваннями, катуваннями, погрозами розправи або тривалим утриманням у неволі. Ці громадяни не поділяють позицію агресора, але, будучи у безвиході, змушені діяти всупереч власним переконанням лише для того, щоб урятувати себе чи своїх близьких.

Українське законодавство передбачає захист для громадян, які опинилися в подібних ситуаціях. Якщо особа постраждала від фізичного примусу й фактично була позбавлена можливості самостійно обирати свою поведінку, до неї не може застосовуватися кримінальна відповідальність. Це прямо передбачено статтею 40 Кримінального кодексу України, яка звільняє від покарання жертв насильницького тиску за наявності підтверджених фактів примусу.

Натомість ті, хто застосовував силу, залякування чи інші форми насильства, понесуть відповідальність у повному обсязі. Закон однозначно визначає: жертва може бути звільнена від провини, але виконавець примусу — ніколи.