Спілкуючись із колегами, виявив, що тема нібито «договорняка» з приводу нашого наступу під Харковом продовжує мусуватись та має прихильників. Особисто я не бачу у цій темі елементарної логіки та сенсу. Насамперед, для недоімперії, аналізує ситуацію Олександр Кочєтков на сайті ЛИЦА.

Головною підставою для “договорнякових” припущень є те, що аж надто жваво драпали недоімперські вояки, кидаючи техніку, боєприпаси та своїх посібників. І що сталося це аж надто на великій території, місцями навіть там, де навіть боїв не було. А ось на кордоні Луганської області наш наступ пригальмував. Мовляв, таке без «договорняка» неможливе.

Ну, те, що наші пригальмували — це все з військової науки: за нестачі штурмової авіації, як у нас, слід висунутися на відстань, до якої добиває наша артилерія, окопатися, підтягнути тили та логістику, а потім робити ще один кидок. 80 км, на які ЗСУ переважно просунулися, це якраз дальність Хаймарсів. А ось другий резон щодо «договорняка» походить з прихованого пієтету перед недоімперією, що і призводить до думки, що зазнавати таких ганебних поразок РФ просто не може. Бо велика, могутня, ядрена і майже непереможна.

Але подивіться на їх жалюгідні останки від космічної, авіаційної, автомобільної та інших могутніх при Союзі галузей. Так, у нас це взагалі пішло в нуль, але і в недоімперії не краще, просто більше понтів. То з якого дива це держосвіта, що деградувала, керована мафіозною корумпованою владою, залишиться сильним у військовій сфері? Чому російських окупантів не можна бити сучасною зброєю за сучасної тактики без жодних «договорняків»?

Істина на поверхні: ЗСУ підготували та перекинули на фронт ударний корпус, оснащений НАТОвською технікою. Значна частина високо мотивованих бійців корпусу пройшла бойове злагодження у Великій Британії (звідси, до речі, та їхнє бравування англійською термінологією).

Ці бійці, маючи точні розвідувальні дані, проломили хистку на вибраній ділянці фронту оборону ворога. А далі в гарнізонах знаходилися підрозділи Росгвардії, які вміють розганяти лише протестувальників, які не опираються, а також луганські «мобики», які дивуються, чому їх женуть воювати за межі Луганської області. Тобто, і ті, і ті не дуже які бійці. Ось фронт і впав, а паніка, якої у росіян, як відомо, не буває ніколи, довершила розгром.

Але якщо все ж таки уявити, що «договірняк» був, то в чому вигоди сторін? З Україною питань немає: ми громимо ворога і женемо його з нашої землі, українці тріумфують, у наших військових ентузіазм і кураж.

Білий дім? Усе теж очевидно: з американською військовою та іншою допомогою досягнуто зримої і значної перемоги (не як в Афганістані). Отже, демократи з президентом Байденом на чолі — розумники-красені, і на найближчих виборах їхні позиції посилюються. Але що отримав Кремль? Вий, скиглення і прокляття на всіх своїх болотах? Розчарування і навіть знущання від своїх союзників? Єдиним значущим досягненням у подібному розкладі могли б бути мирні переговори на умовах, що влаштовують Кремль. Але тоді війська РФ були б відведені організовано зі збереженням техніки, як вони змогли забратися з-під Києва. Без метушні вертолітної, перекидання резервів, щоб заткнути дірку тришкиного каптана. Це був би черговий «жест доброї волі», а не відвертий драп із колонами ЗСУ, що переслідують.

Знову ж таки, якби рішення про переговори щодо узгодженого порядку денного було прийнято у всіх трьох столицях, то росіянські пропагандисти дзвеніли б про це з кожної дірки, щоб закріпити цей факт у світовій громадській думці. Адже світ би переговори активно вітав. А не так, як зараз, коли оцетно похмурий Лавров похмуро не відмовляється про щось безглузде з кимось перетерти. Загалом немає вигод усіх сторін — немає й «договорняка». Віримо не лише у ЗСУ, а й у власний здоровий глузд. І вже зараз думаємо, яку Україну будуватимемо після перемоги. І якими силами.