Життя без планів: про що мріють представниці однієї з найстресовіших професій під час війни (ФОТО) |
Журналістику легкою професією не назвеш. Вона - одна з найстресовіших. Найчастіше, вникаючи у ситуації своїх героїв, журналісти переживають їхній біль разом із ними. З початком повномасштабного вторгнення журналістам довелося стикатися з різними людьми та їхніми проблемами, складними ситуаціями та травмуючими обставинами. В роботі вони зазвичай професійно готові до цього, а у своєму власному житті? Цей матеріал про медійниць, які через війну покинули свої рідні домівки й стали внутрішньо-переміщеними особами. Іноді - з вимушено зміненими професіями. Хтось із них уже вирішив, що батьківщина – там, де тобі добре, а хтось живе мрією повернення до рідного дому.
"Після перебування в окупації я відчула надзвичайну свободу"
Журналістка «5 каналу» Валентина Пестушко працювала в окупованому Херсоні майже до його звільнення. Вирішила виїхати з міста аж у жовтні: залишатися було вкрай небезпечно. «24 лютого 2022-го зранку, десь о п'ятій, нам зателефонувала бабуся чоловіка. В паніці вона щось говорила про війну. Ми ще намагалися лягти поспати, та було не до того. Вирішили поїхати та, про всяк випадок, заправитися. Того дня ми не могли їсти, нічого робити, сиділи постійно в телефоні та шукали нової інформації. Кілька днів минуло в такому ритмі, - розповідає Валентина. - Ми тоді перебували в Херсоні, а моя восьмирічна донька з моїми батьками - в області. Я дуже боялася за дитину та батьків. Мені здавалося, що в місті безпечніше». Валентина з чоловіком продовжували працювати й виходити на мітинги. Як згадує журналістка, на площі збиралося зо п’ять тисяч людей.
«Це така емоційна хвиля з підтримки! Тоді окупанти поводили себе ще більш-менш спокійно. Стояли шеренгою і нічого не робили. Після цього було ще кілька масових протестів, поки не завезли собрівців, які почали розганяти людей та стріляти по них. Я й досі дивуюсь, як росіяни на мене не вийшли, адже до червня вмикалась в ефір із відкритим обличчям, своїм прізвищем та ім’ям. Єдине, що, може, допомогло: я не проживала за місцем реєстрації та вказувала дівоче прізвище…» А ще Валентина та її чоловік під час окупації влаштували фотосесію у вишиванках. «Для мене ці світлини значать набагато більше, ніж просто зображення. Це моя особиста боротьба», – розповідає журналістка. Ідея фотосесії тривалий час лишалася лише в голові. Валентина сумнівалася, що в умовах окупації хтось із фотографів погодиться на подібну авантюру. Та й пропонувати треба було обережно, тільки тим, кому довіряє. Світлини вийшли надзвичайно емоційними. «Референдум» став для Валентини останньою краплею. Обдумавши всі можливі сценарії, Валентина з чоловіком вирішили – треба їхати. «До Івано-Франківська ми їхали цілеспрямовано, тому що сюди ще раніше виїхали мої батьки із донькою. Влаштувалися дуже добре. Жінка, яка здавала нам квартиру, не хотіла навіть брати грошей. Минуло два дні, і я зрозуміла – потрібно працювати. Після проходження співбесіди отримала роботу на місцевому каналі «402», - розповідає Валентина Пестушко. - Після перебування в окупації я відчула надзвичайну свободу. Шалено хотілося знімати!». Дівчина зізнається, що проблемою була відсутність необхідних контактів, якими «обростає» журналіст, працюючи в рідному місті. Але через пів року Валентина вже почувалася, як дома: «Я всім казала, що я з Херсону, в ефір давала матеріали, пов'язані з Херсоном, і щиро вдячна колегам за розуміння. Знаєте, коли ти вимушено переїхав у нове місто, то мимоволі спочатку вважаєш, що все навколо чуже, і тебе ніхто не зможе зрозуміти. Але тепер я точно знаю, що це не так! В день звільнення Херсону колеги мене навіть з роботи відпустили - святкуй!». Валентина зізнається, що дуже мріяла зняти репортаж, як наші військові заходять у Херсон. Не змогла, але одразу після звільнення міста взяла на тиждень відпустку і поїхала. «З каналу відпустили на тиждень, але чекали цілий місяць, - посміхається Валентина. – Та я з Херсону стільки матеріалів зробила!».
Валентина з чоловіком повернулися в рідне місто. Але нові друзі та колеги назавжди залишаться у неї в серці: «Колись я не мала великої любові до свого міста, але зараз розумію, що найліпше, що може бути – це Херсон. І Івано-Франківськ».
«Здавалося, що це кінець»
Своє рідне місто Ізюм журналістка Марина Трубнікова вважала райським куточком, допоки туди не прийшов «русскій мір». Жінка каже, що погано пам’ятає початок вторгнення, все відбувалося дуже швидко. «Чи думала я, що буде війна? Ні. Коли 24 лютого мені зателефонувала подруга і сказала, що сталося, я почала збирати речі. Був шок від почутого. Поклала у валізу документи, прикраси, піжаму і шкарпетки… У мене не будо жодної раціональної думки, окрім того, що потрібно піти у супермаркет і купити продукти. Над тим, чи вдасться їх приготувати, чи буде газ, світло і вода, я не замислювалася». Марина розповідає, що місто наповнилося страхом. Навіть повітря стало «металевим». Жінка з сином переїхала до знайомих – в приватний будинок на околицю міста. Здавалося, що там буде спокійніше. Але з 28 лютого три дні довелося просидіти у підвалі. Засинали й прокидались під звуки вибухів. Ситуація, як згадує Марина, була на межі реальності. Протягом кількох тижнів мінялися підвали – люди шукали вціліли сховища, а росіяни знищували будинок за будинком.
В одну мить Марина навчилася не хотіти їсти, не хотіти пити, спати стоячи. Людей в укритті було дуже багато. Сина жінка влаштовувала просто на свої ступні. Так він і спав, спираючись спиною на материні ноги. «Цей час здавався вічністю. Ніколи не думала, що так буду мерзнути. Найстрашнішою була ніч з третього на четверте березня, коли місто почали обстрілювати «Градами». П'ятиповерхівка над нами загорілася. Здавалося, що це кінець. Але серед нас був один підліток, чий брат був рятувальником. Той хлопчик був одягнений у форму брата і поводився, як справжній герой, – почав керувати людьми та під обстрілами перевів усіх в інший підвал. Ми йшли по битому склу, по обірваних дротах. Повітря було чорним, сніг був чорним. Я боялася подивитися у бік свого будинку…».
Якимось дивом Марині з сином і матір'ю пощастило виїхати з міста. Але в машині не було місця для її батька. «Я зараз це згадую, - і в мене сльози. Пам'ятаю, що їхала і дивилася, як сумно стоять біля підвалу сусіди, як мій тато тримає в руках якісь гілки, щоб розвести вогнище, а поряд з ним найкращий друг мого сина…» Прихисток знайшли в Івано-Франківську. Дорога на захід країни тривала п'ять діб. Марина каже, що з початку війни в неї було багато страждань, падінь і розчарувань, а тут наче крила з'явилися. А коли 11 вересня звільнили Ізюм, і до родини з військового номера нарешті зателефонував батько, щастю не було меж. «Дуже вдячна всім людям, які нас оточують і які нам допомогли. Ми їхали зовсім без речей, без грошей, але я побачила наших людей – добрих та щирих українців. Допомагали усім. Я одразу знайшла роботу. За рік змінила п'ять місць роботи. Зараз працюю за фахом - журналісткою в пресслужбі. Зовсім не шкодую, що довелося спробувати себе в якості продавчині та офіціантки, бо на кожному місці я знаходила собі друзів». Марина Трубнікова каже, що живе, не будуючи планів. Але мріє залишитися в Івано-Франківську, хоча дуже сумує за колишнім життям…
«Відчуття батьківщини виявилося сильнішим, ніж я думала»
Постійні читачі «ТЕХНОПОЛІСУ» не можуть не пам'ятати журналістку Ольгу Золотарьову. Як сама газета була візитною карткою Краматорська, так її ім’я було візитною карткою газети. Згодом журналістка повернулася до рідного міста – Слов'янська, де працювала у різних виданнях на різних посадах. А крайня її публікація в «ТЕХНОПОЛІСІ» датується 2014 роком. І стосувалася вона сумнозвісних подій того ж року на Донеччині. Приблизно в цей час журналістика відійшла на другий план, а трохи раніше Ольга Золотарьова стала Ольгою Чернавіною. У шлюбі з Олексієм Чернавіним у них народилася дочка Варя. Саме на неї та ще громадську організацію, засновану разом із чоловіком, і став припадати весь вільний час Ольги. У цьому статусі її й застала війна 2022 року. У березні 2022 року Оля з чоловіком, старшою та меншою дочкою переїхала до свого будинку, який знаходився неподалік Слов'янська – у селищі Черкаське. "Думали, у підвалі свого будинку зможемо пересидіти війну, а вона швидко закінчиться", – пояснює свої дії Ольга. Приблизно так само думав і вчинив її племінник. З тією лиш різницею, що пересидіти війну він планував на Осколі, куди вирушив із сім'єю. Але, як показав час, цим планам справдитися не судилося. "Надійні сховища" невдовзі довелося покинути. Першою у зоні обстрілу виявилася родина племінника. "Пам'ятаю, напередодні ми ввечері молилися, як завжди (Ольга – парафіянка однієї з протестантських церков, - прим. ред.). Але при цьому згадували поіменно кожного з рідних та близьких, за кого молилися", – розповідає про події тих днів Ольга. А вночі до будинку на Осколі, де ночували восьмеро дорослих та п'ятеро дітей, був «приліт». Знесло дах, вилетіли вікна, але жодна людина з тих, хто перебував у будинку, не постраждала. Як не постраждав і автомобіль, який племінник цього разу поставив не там, де зазвичай. "Уцілілий автомобіль допоміг їм вибратися звідти. Припаркуй Іван машину там, де завжди, від неї нічого не залишилося б. Для мене все те, що трапилося – диво і сила молитви, - каже Ольга. Незабаром «прилетіло» і до селища, де ховалася з дітьми Ольга. Зрозумівши, що перебувати у прифронтовій зоні небезпечно, вона зателефонувала хрещеній до Черкас. І та знайшла для них квартиру у місті. У середині квітня Олексій відвіз сім'ю туди. Начебто все добре, але з житла з часом треба було виїжджати. Віддалені від небезпечних зон Черкаси швидко наповнювалися переселенцями, здавалося, що орендувати більше нічого не вдасться, і Ольга з жахом думала, що доведеться їхати кудись далі. Але тут знову сталося диво, і знову, як вважає Ольга, допомогла молитва. Цього разу вона допомогла у переповнених біженцями Черкасах знайти квартиру, господиня якої поїхала до Німеччини. "Центр міста, житло за комуналку, поряд християнська школа. Чи це не диво?" – задається питанням Ольга. Особливо нове місце сподобалося 10-річній Варварі, яка, окрім християнської, стала відвідувати ще й музичну школу, і школу при футбольному клубі. Для дитини на радість було величезне коло спілкування, тим більше після довгих коронавірусних обмежень на батьківщині.
Олексій, одразу ж повернувся до Слов'янська, де допомагав малозабезпеченим, розвозив містом та селищами гуманітарну допомогу. "Люди у Черкасах привітні, добрі, чуйні. Дискомфорту начебто нема, - розповідає про своє нинішнє життя Ольга. – Щоб не так сумувати за батьківщиною, я сама знайшла собі «антидепресанти». По-перше, я тепер садівник-теоретик. У мене є великий зошит, де я записую, що коли краще садити, як доглядати і т.д. Хоча городницею ніколи не була, але ходжу садівничими магазинами, шукаю насіння, інструменти. Це, як мінімум, заспокоює". Другим «антидепресантом» для Ольги стало відвідування магазинів «секонд-хенду», який вона, купуючи в Черкасах, відсилає до Краматорська та Слов'янська знайомим, які того потребують. Ще одне заняття – готувати логістику чоловікові, котрий займається благодійністю у Слов'янську – стало найголовнішим «антидепресантом». Ольга телефонує людям, яких має відвідати Олексій, призначаючи найбільш зручний час і обираючи найкоротший маршрут.
Так чи інакше, але, перебуваючи в евакуації, жінка постійно залишається на зв'язку з батьківщиною. Можливо тому, за її словами, її неймовірно тягне до Слов'янська. "Я живу тільки з однією думкою, коли ми повернемося. Хтось із знайомих уже купив будинок у Рівному і не збирається повертатися додому, хтось придбав житло на Черкащині, ще не вирішивши, залишатися чи ні. Я весь час хочу додому. Дочка Варя з дитячою безпосередністю каже: «Ось зараз за законом підлості закінчиться війна, і доведеться повертатися додому». А я мрію про це. Відчуття батьківщини виявилося сильнішим, ніж я думала", – зізнається Ольга. Вона продовжує молитися і, сподіваючись на силу молитви, вірить у найбажаніше диво – швидке закінчення війни.
|
||
| ||
Найбільш читане
- ЗАПРОШУЄМО ПРОСЛУХАТИ НОВИЙ ЕПІЗОД ПОДКАСТА ДОНЕЦЬКОЇ ТПП "ШВИДШЕ, ЕФЕКТИВНІШЕ, УСПІШНІШЕ: ІНСТРУМЕНТИ ТАЙМ-МЕНЕДЖМЕНТУ ДЛЯ БІЗНЕСУ"
- ПОГЛИБЛЕНІ ІНСАЙТИ, НЕВИЧЕРПНІ МОЖЛИВОСТІ DONETSKCCI_PODCAST - НОВИЙ ІНСТРУМЕНТ ОСВІТЛЕННЯ ДІЯЛЬНОСТІ СИСТЕМИ
- Як вести бізнес попри кризу: п'ять порад для успіху від релокованої підприємиці з Донеччини
- Підприємець із Краматорська успішно скористався шансом, релокувавши бізнес до столиці
- ДОНЕЦЬКА ТОРГОВО-ПРОМИСЛОВА ПАЛАТА ЗАВЕРШИЛА СЕРІЮ ПОДКАСТІВ ДЛЯ ПРЕДСТАВНИКІВ БІЗНЕС-СПІЛЬНОТИ
Даючи рекламу одночасно у дві газети - "Технополіс" и "Четвер", Ви заощаджуєте гроші, а реклама працює вдвічі ефективніше! Телефони відділу реклами:
(06264) 3-43-68
(06264) 3-57-44
050-855-05-12
Найкоментованіше
Опитування
Результати: 70
Погода у Краматорську
вологість:
тиск:
вітер:
Коментарі