Нечасто трапляються такі співрозмовники, після бесіди з якими хочеться все почуте, занотувавши, покласти на музику. Підприємець Лариса Поліщук – одна з таких. Коли вона розповідає про себе, своє життя та бізнес, здається, що це відбувається під акомпанемент невидимого оркестру. Від ларго до адажіо, від модерато до престо, коли ти вже просто не встигаєш поставити запитання і чекаєш на зворотний лад у темпі її мюзиклу. Хто вона у ньому? Як мінімум – диригент, як максимум – композитор. За підсумками розмови з нею хочеться замість банальної статті написати лібреттто до уявного мюзиклу. Оскільки автор ніколи не пробував себе у цьому жанрі, то прохання суворо не судити за можливе недотримання структури твору.

Сцена перша. Добропілля

Початок 90-х років минулого століття. Добропілля. Невелике містечко на Донеччині (приблизно 30 тисяч населення), де в одному з дитячих садків працює вихователькою юна Лариса Поліщук. Дівчині подобається працювати з малюками, а інакше навіщо б вона навчалася на виховательку? Але на дворі час змін, і епоха не враховує її освіти, бажань та переваг, так само як і нічиїх інших. Дитсадок закривається, і з улюбленою роботою доводиться розпрощатися.

На щастя, Лариса не самотня. Вона одружена і може розраховувати на чоловіка. У них із Віктором народжується донька, і ця обставина дозволяє молодій жінці перебувати у декретній відпустці.

Сидіти склавши руки – це не про нашу героїню. Перебуваючи у декреті, Лариса відвідує курси крою та шиття.

- У нас у роду всі шили. Непрофесійно, переважно для себе, але шили. І моя мама, і бабуся, і прабабуся, – розповідає Лариса. - З дитинства якийсь одяг я собі шила сама, щоб не виглядати так, як усі.

Як швачка, хай і непрофесійна, але у четвертому поколінні, Лариса на генетичному рівні вже могла набути якихось умінь та навичок. Пізніше вони їй знадобляться. Але тоді, на курсах, вона лише саморозвивалася, удосконалюючи наявні знання та набуваючи нових.

Тим часом у молодій родині Поліщуків народився хлопчик. Ця подія дозволяла продовжувати декретну відпустку, але сидіти без діла Лариса більше не могла, жінка хотіла заробляти і вирішила шукати себе в бізнесі.

Стартовим капіталом у розмірі 100 доларів нашу героїню забезпечив чоловік, шахтар. Починала з продуктів. Перші кроки виявилися не досить вдалими.

-Складно, важко, дитина мала, - так описує Лариса свій перший бізнес-досвід. Проте складнощі і труднощі не зупиняють тих, хто має мету. 

-Я почала вивчати, чого на нашому добропільському ринку не вистачає, і знайшла. Це були люстри.

Люстри, з яких починала свій бізнес Лариса на початку 2000-х, і понині продаються в її власному магазині. А починалося все з оренди маленького куточка в одній із торгівельних точок Добропілля.

Чим тільки не займалася Лариса за час своєї підприємницької діяльності! Тротуарною плиткою і жалюзі,  вікнами і квітами. Щось було більш-менш успішним, щось – ні. Наприклад, про декоративні рослини для ландшафтного дизайну, клумб і квартир можна писати окрему історію. Цей напрямок розвивався до 2014 року, а з початком АТО його довелося закрити. Постачальник рослин був із Донецьку, і зв’язок із ним було втрачено.

А ось той напрямок, в який найбільше вкладала душі, «одяг для вікон», як його називає Лариса, вдалося розвинути. Спочатку був знаменитий одеський 7-й кілометр. Звичайні тканини, що згодом  перетворилися на тюлі і штори,  створювали настрій, дарували позитивні емоції.

Лариса почала прививати місцевим мешканцям культуру якісного одягу для вікон. Сама вивчала тканини, дизайн,  технології. Шукала щось цікаве. Почала їздити на виставки. Паралельно закінчила Харківський інститут фінансів. Підприємство розвивалось. Попит постійно зростав. Разом із збудованим магазином почала діяти і власна майстерня, де  працювали нові робітниці і мали змогу стажуватися майбутні. Було придбане нове обладнання, серед якого вишивальна машинка. Зріс асортимент товарів, серед яких з’явились постільна білизна, рушники, столовий текстиль. Штори у підприємиці замовляли не тільки звичайні родини, а й дитсадки, школи, держустанови. Апогеєм бізнес-творчості Лариси Поліщук став «Знак якості».

Цю нагороду її підприємство "Уют" отримало як найкраще в Україні у своїй галузі у 2021 році.

А потім настав 2022-й.

Сцена друга. Львів

Події лютого 2022 року стали шоком - під загрозою опинився бізнес, який за понад 20 років діяльності, фактично став життям родини Поліщуків. Віктор вийшов на пенсію і допомагав дружині вести справи.

Друзі, знайомі, бізнес-партнери з різних міст України телефонували Ларисі. Всі як один, пропонуючи допомогу, говорили: «Виїжджай! Потім повернешся».

Поліщуки виїхали тільки 16 квітня, коли в місті вже не працювали ні відділення банків, ні аптеки, ні заправки, ні державні установи. 

Взяли з собою обладнання, завантажили в 10-тонник склад тканин та готових виробів і вирушили до Львова. Так почався етап релокації.

У Львові разом з іще двома релокованими підприємицями з Покровська і Сєвєродонецька якийсь час Лариса займалась пошиттям військової форми. Жінки орендували приміщення, створили швейне підприємство і виготовляли одяг для ЗСУ. Мали певні труднощі з кадрами, але працювали.

- Львів дуже добре зустрів нас. Агенція регіонального розвитку при військовій обладміністрації (ЛОВА) підтримала психологічно, ввела в бізнес-середовище. Також допомогли Жіноча ділова палата, міська рада Львова, - згадує Лариса.

Що стосується фінансової допомоги, то вона теж була, і вагома. Отримали гранти від міжнародних донорів. Загалом ваучерна допомога склала понад півмільйона гривень, що дозволило придбати дороговартісне обладнання і вийти на новий рівень у виробництві. Зараз Лариса Поліщук виробляє трикотажні костюми з вишивками, у неї працюють троє людей, але жінка має плани працевлаштувати ще і мріє про нові обсяги.

 "Зараз виготовляємо такі костюми. Готуємо зразки для фотосесії", - розповідає Лариса Поліщук.

- У мене сучасне, автоматизоване обладнання, на ньому легко працювати, - каже підприємиця. – Набутий ще в Добропіллі досвід дозволяє мені виконувати великі замовлення. Тому планую відновлення в цьому напрямку.

Був час, коли на виробництві було задіяно 10 працівників

На питання, що, крім порятунку бізнесу, дала їй релокація, Лариса Поліщук відповідає коротко і змістовно:

-Досвід, знання, знайомства. Отримала дуже багато знань, придбала новий досвід, познайомилась із цікавими людьми.

Знаходячись фізично у Львові, душею жінка перебуває вдома. Ще наприкінці 2022 року вона почала повертати бізнес у Добропілля. Збирала замовлення на рушники, простирадла, підковдри, постільну білизну. Там у неї продовжує працювати «команда».

-Дівчата, на яких я можу покластись, - так характеризує підприємиця добропільську команду. Судячи з усього, мабуть, так само покластися на Ларису можуть і ті дівчата.

***

Звичайний мюзикл складається із двох актів. Але ж у нас бізнес-мюзикл та ще й із поправкою на воєнний стан. Тому 

Сцена третя. Із майбутнього

Лариса Поліщук – не просто, як то кажуть,  бізнесвумен. Вона – активна членкиня своєї громади.

-Я зараз відвідую Добропілля, планую туди повернутись і думаю над тим, як можна трансформувати наше місто, планую відкрити там соціальне ательє, - каже підприємиця. 

Розвитком міста і його трансформацією Лариса переймається на тлі майбутнього закриття шахт.

В той час, як лінія фронту стала на кілька кілометрів ближче до її рідного міста, війна несе руїни і смерть, жінка думає про життя і розмірковує над тим, як врятувати Добропілля від безробіття. Проходить небагато часу, і…

…плани Лариси Поліщук здійснюються, життя перемагає, городяни завдяки небайдужим членам громади знаходять себе в нових сферах діяльності, а Добропілля перетворюється в успішне місто щасливих людей.