Війна змусила мільйони українців залишити свої домівки. Переважна більшість – це жінки та дівчата. Деякі з них  виїхали за кордон, а інші знайшли притулок всередині країни. 

Час йде, війна триває, тому жінки починають осідати на нових місцях, інтегруватися, шукати квартири, роботу, шукати нових себе… 

«Повернуся - Широко відкриЮ вікна!»

Кажуть, що наші мрії небезпечні тим, що можуть збутися у непередбачуваний спосіб.

- До війни я кілька разів була в Ізраїлі. Навіть якось планувала залишитися. Щоразу, коли вилітала з цієї країни, думала, як добре буде знову повернутися. Але навіть уявлення не мала, що повернусь сюди ось так....

У вчительки з Краматорська Тетяни Іванової в Ізраїлі вже багато років живе її рідний брат з сім'єю. Коли прийшла біда, куди ж іще їхати, як не до рідних?

- Пам'ятаю, як у Краматорську в моєму районі від «прильотів» в деяких будинках ударною хвилею вибило шибки, винесло двері. Я тоді з переляку позакривала вікна, чим тільки могла: ковдрами, подушками, пінопластом, заліпила скотчем... Розуміла, що це не врятує від прямого влучання, але щось треба було робити. У хаті від того стало темно навіть удень. Так моє життя поринуло у безмовну темряву, ще до настання комендантської години. Я не знала, що мені робити, багато плакала, нікого не хотіла бачити, розмовляти, рухатись не хотілось. Я лежала на імпровізованому ліжку і нікуди не хотіла йти. Просто хотілось лежати - і все, і щоб ніхто мене не чіпав, – згадує Тетяна.

Довгі години роздумів у час сидіння в холодному підвалі під завивання сирен вилилися в рішення – треба їхати.

- Це не було раптово. Брат кликав до себе, міська влада закликала виїжджати, та й в Ізраїлі начебто все мені знайоме, наших там немало, і мовного бар'єра майже немає.

Так, дійсно, українців в Ізраїлі завжди було дуже багато. А починаючи з повномасштабного вторгнення понад 47 тисяч наших співвітчизників прибули у цю країну. Зараз залишилося десь 15 тисяч, решта – виїхали. Причин багато, але найголовніша – це те, що Ізраїль достатньо закритий до переселенців, порівняно з європейськими країнами.

- Вас ніхто не чекає, навіть якщо ви рятуєтесь від війни. Тут люди самі живуть у стані постійної загрози (ізраїльсько-палестинський конфлікт триває понад 70 років). Українці, які наразі знаходяться в Ізраїлі через війну, мають офіційний статус туриста. Тобто на постійну допомогу від держави розраховувати не варто. Ось тут і починається найбільша проблема – у тебе дуже мало шансів отримати легальну роботу, і взагалі легально жити й існувати. А ще зрозумійте, що тут все дуже дорого. Купити житло звичайній людині в Ізраїлі майже неможливо, оскільки ціни на квартири стартують від 300 тисяч доларів. Наприклад, лікування одного зуба обійшлося мені в перерахунку приблизно у 20 тисяч гривень, – розповідає Тетяна Іванова.

Біженцю з України жити в Ізраїлі складно, та Тетяна бачить і плюси. По-перше, - це країна з багатою історією та культурою; по-друге, невеличку за розмірами країну омивають аж чотири моря - Середземне, Червоне, Мертве та Галілейське, тому погода тут завжди чудова.

- Та головне - це те, що я почуваюся в безпеці. І хоч в Ізраїлі з періодичною регулярністю теж лунають повітряні тривоги, мене це не дуже лякає - укриття обов’язково є в кожному домі, і це не холодний підвал, як у моїй хаті, - каже жінка.

Вона взагалі зараз оптимістка:

- Моя адаптація в Ізраїлі проходить. Працюю. Продовжую писати, багато фотографую, подорожую, просто продовжую жити, але зовсім в нових умовах. Багато чого, що вже побачила, думаю, стане у пригоді в мирному житті після нашої Перемоги. Звикаю до  спеки, до жестової мови, інших смаків, запахів, темпу життя… До багато ще чого нового звикаю. Здається, що я вже прийняла цю країну з усіма недоліками та перевагами, та найдужче за все я хочу додому. Навіть не питайте мене, як хочу! Мрію, як повернуся у своє місто, зайду у свій будиночок, відкрию широко вікна, впущу яскраве світло у кімнати та скажу собі: «Все закінчилося – я вдома!».

«Хаос – це не про мене»

Як і більшість луганчан, Ольга Жидкова з родиною ще у 2014-у змушена була покинути рідне місто та переїхати до Сєвєродонецька.

- До війни я працювала директоркою одного з торговельних підприємств. Коли розпочалися бойові дії, ми залишили Луганськ, – розповідає Ольга. – Завжди мої думки у відповідальні моменти спрямовуються в конструктивний напрямок, але тоді все ж був короткий момент невизначеності. Я сподівалася, що це ненадовго, що ми скоро повернемося додому… Але склалося зовсім по-іншому. Досить швидко до мене прийшло розуміння, що не можна перестати існувати в режимі очікування, а з ним прийшли сили жити та впевнено рухатися далі.

І Ольга Жидкова пішла вперед. Вона отримала ще одну вищу освіту. Тепер у неї їх три - у сфері комп’ютерних технологій, менеджменту та адміністрування.

- Хаос – це стовідсотково не про мене. По-перше, я завжди дуже любила вчитися, - зізнається Ольга. – По-друге, я впевнена, що, коли жінка освічена та економічно незалежна, вона стає сильнішою, здатною краще адаптуватися до будь-якої ситуації.

У Сєверодонецьку Ольга почала активно працювати в громадській організації «Impact center CXID.UA», яку створив її рідний брат Андрій Жидков. Отак на новому місці вона почала завойовувати новий простір.

- Нашою метою було поліпшення якості життя мешканців регіону через соціальне партнерство. Ми переймалися проблемами інклюзії та намагалися робити свій відповідний внесок в розбудову інклюзивного суспільства. Для реалізації своїх ідей ми змогли залучити кошти гранту міжнародних донорів, - розповідає жінка.

Отриманий відносний спокій було зруйновано 24 лютого, коли Росія розпочала повномасштабне вторгнення в Україну.

Той час Ольга згадує неохоче. Сєвєродонецьк перебував під постійними обстрілами окупантів майже з перших днів вторгнення. Росіяни нищили місто з натхненням і ненавистю, перетворюючи його на суцільні руїни та згарище.

Будинок, в якому жінка придбала собі квартиру, був вщент зруйнований. Діяльність громадської організації поставили на паузу. Тоді життям і роботою для неї став штаб, де вона волонтерила та допомагала тероборонцям.

Ольга не хотіла залишати межі Луганщини, але ситуація гіршала, і наприкінці квітня волонтери вмовили її переїхати з матір'ю до Івано-Франківська.

Впадати в депресію у неї не було часу, бо на новому місці Ольга почала вивчати нові можливості, адаптувати колишні вміння і створювати нові. Допомога військовим, координація – потреби такі різні та такі однакові водночас…

- Мене завжди дуже підтримував мій найкращий друг - брат Андрій. Він вчив і надихав. 4 листопада він загинув. Брат був абсолютно цивільною людиною, але добровільний вступ до лав Збройних сил України був його єдино можливим рішенням, - каже Ольга. – Андрій завжди казав, що з війною до нього прийшло чітке розуміння того, що речі, гроші та посада вартують дуже мало. Що жити треба тут і зараз, бо чекати, коли «повернемося/налагодиться/прийдуть кращі часи», можна нескінченно. Я теж так вважаю. Під час війни у мене сталася виражена переоцінка цінностей.

Дійсно, фраза «ось після перемоги я…» звучить казково, проте є велика спокуса пропустити життя повз себе. Війна ‒ це новий період, в якому ми живемо. Новий період вимагає перегляду та переоцінки цінностей, а інколи й нових напрямків руху.

Наприклад, Ольга майже несподівано для самої себе почала займатися випічкою. Її пряники, виявляється, можуть бути не лише солодкою прикрасою, а й постійним джерелом допомоги ЗСУ.

- До 2019-го року я не займалася випічкою на продаж. Перший мій досвід - це подарунок для друзів. Їм дуже сподобалося, то я для себе подумала: «А чому б і ні?». Іноді чую, що волонтери вже втомилися, що донати збирати стає дедалі важче… Ні! Наші люди не перестають бути щедрими. Я маю змогу переконуватися в цьому щодня. Мрію влаштувати благодійний ярмарок – своєрідну платформу, де люди зможуть продавати власноручно створені речі, або твори мистецтва, і всі прибутки спрямовувати на допомогу військовим. А ще хочу реалізувати один проєкт - створити своєрідний простір для тих, хто займається малим бізнесом, але через знеструмлення, або за іншими причинами не має місця та змоги працювати. Я впевнена, що в мене все вийде!

«Я ПОВЕРНУЛАСЯ Б ХОЧ ЗАРАЗ»

Вимушеною переселенкою мешканка Слов'янська Ірина Бондаренко стала у березні минулого року. Але війна розпочалася для неї 2014-го.

- Коли у Слов'янську вже стріляли, більшість його мешканців продовжували, як ні в чому не бувало, дивитися «Поле чудес», – розповідає Ірина, яка на той момент працювала у страховій компанії. Її офіс знаходився у сусідньому Лимані.

- Якось, це було 5 травня, я їхала автомобілем на роботу та потрапила у відкритий бій. Згадую це, як страшний сон. Зі мною була донька - я прикривала її своїм тілом. Не знаю, як тоді впоралася зі стресом. І хоча терористи пішли зі Слов'янська, я вже з того часу розуміла, що війна неминуча. Росія, випробувавши мінімодель у нас на Донеччині, зробить те саме, але вже з великим розмахом. Можливо, цього не розуміли люди, які мешкали в інших містах. Як, наприклад, жителі того ж Ізюма, що знаходиться за кілька десятків кілометрів. Коли 2014-го у Слов'янську точилися бойові дії, там, втім, як і скрізь, люди жили безтурботним життям. Я ним з того часу вже не могла жити. А про Ізюм кажу тому, що там довелося побувати та побачити все на власні очі.

І ось, 24 лютого 2022 року, війна прийшла одразу до всієї країни. А 12 березня Ірина з донькою Оксаною у машині «Червоного хреста» вже виїжджали зі Слов'янська із двома валізами.

Плани пожити у Дніпрі через тиждень перебування у ньому перервав обстріл міста. Далі була Вінницька область і, нарешті, Львівська. Далі їхати вже не було куди, і Ірина з дочкою орендували будинок в одному із сіл області.

- Про відносини ВПО та місцевих жителів можна сказати просто – адекватні люди завжди порозуміються, - каже Марина.

Коли рашисти почали відключати інфраструктуру ракетними ударами, будинок, де жили слов'янці, часто став перебувати без електрики. Для доньки, яка працювала онлайн, це було рівносильно перекриттю кисню.

- Друзі Оксани запросили її пожити і попрацювати в Дубаї. Я поїхала разом із нею. Так на кілька місяців ми опинилися за кордоном. Там я не зустріла жодної людини, яка не співпереживала б Україні та українцям. Починаючи зі стюардеси з Кракова і закінчуючи жителями, мабуть, усієї планети, які траплялися на нашому шляху. Слова співчуття висловлювали всі, хто дізнавався, що ми з України – норвежці, алжирці, марокканці, пакистанці та філіппінці… Люди, спілкуючись з тобою, прикладають долоні до грудей, висловлюючи свої співчуття – це не може не вражати. Зараз ми в Болгарії, але вже повертаємось додому.

До речі, під домівкою Ірина має на увазі те саме село, де зараз живе, але надалі планує повертатися до Слов'янська:

- Якби була така можливість, я повернулася б туди хоч зараз...

Фото - з відкритих джерел та соціальних мереж героїнь